Українська мова і Котляревський

 Ви, мабуть чули (чи читали), що Івана Котляревського називають «батьком українського літературного слова», і що він свого часу зіграв визначальну роль у процесі становлення української мови? Так і є. Справа в тому, що він першим написав твір розмовною українською мовою, а саме поему «Енеїда».

Письменник уперше розкрив багатство живої народної мови. І вона засяяла новими барвами й зачарувала світ своїм звучанням, розмаїттям і самобутністю. «Енеїда» Котляревського змінила не лише розвиток української літератури, але й хід української історії. То що ж такого особливого ховається поміж рядків цієї бурлескно-травестійної поеми?

«Енеїда» Котляревського вперше побачила світ 1798 року. Тоді надрукували перші три частини. Сталося це у Санкт-Петербурзі й без дозволу автора. Повністю і в остаточній авторській редакції поема вийшла лише після смерті Івана Котляревського, у 1842 році. Але саме завдяки виданню 1798 року стартувала нова українська мова.

Щоб розібратися, чим «нова» мова відрізнялася від «старої», доведеться трохи зануритися в історію. Якщо дуже спрощено переповідати складний процес розвитку й формування української мови, то варто почати з того, що кожна мова функціонує у писемній та усній формах (і сучасна українська мова також). Але деколи ці дві форми можуть різнитися.

Ще за часів Київської Русі почався процес розшарування тогочасної української прамови на писемний та усний варіанти. Цьому сприяли запровадження християнства, поява великої кількості перекладної церковної літератури й відносно невисокий рівень писемності тогочасного населення. Писані тексти були представлені переважно церковною літературою, яка чим далі, тим більше почала віддалятися від розмовної мови.

Процес розшарування між тим, як писали, і тим, як говорили, тривав кілька століть. У ХІV—ХVІ століттях почало формуватися уявлення про суспільну власність, відповідно, постала потреба у перших юридичних документах — купчих грамотах, дарчих грамотах, заповітах тощо. І писарі стикнулися з мовною дилемою: з одного боку, є мова церковної літератури й релігійних відправ, якою пишуть і якою читають, а з іншого — є банальні вишневий садок і млинок, які треба передати у спадок (і це письмово оформити), але це — лексика й синтаксис розмовної мови. Як тут бути?

Тогочасні писарі (праобрази сучасних нотаріусів) обрали середній шлях: почали наповнювати відому їм письмову форму потрібною їм розмовною лексикою. Власне, саме так, поступово, слово з словом, формувалася староукраїнська мова. Спочатку це була мова юридичних документів, згодом до її розвитку долучилися проповідники, полемісти, історики. Коли наприкінці ХVІ ст. відбулося піднесення національної свідомості, долучилась так звана панегірична література (тексти на уславлення подвигів світських і духовних осіб).

Це був тривалий і складний процес формування, в результаті якого у кінці ХVІІІ — на початку ХІХ ст. на українських теренах паралельно існувало дві різні мови: одна жива, українська, розмовна, й інша — теж нібито українська, але при тому вживана лише у письмових текстах. Для того, щоб зрозуміти, як це звучало, достатньо погортати тексти Григорія Сковороди, який писав тогочасною староукраїнською, але які ми нині перекладаємо новою українською.

Україна на той час входила до складу різних імперій. І всім імперіям було вигідно, щоб українські землі ніщо не об’єднувало. Особливо — спільна мова.  

І ось, уявіть, на тлі послідовного витіснення староукраїнської писемної мови мовою староросійською виходить друком поема, написана мовою, якою говорять у побуті і яку всі розуміють. Живою українською мовою, виявляється, можна писати вірші й друкувати книжки! Просто хтось мав першим сказати це вголос. Так склалося, що це сказав Іван Котляревський. 

Живою мовою, якою говорять, виявляється, також можна писати художні тексти і не лише художні. Тож надалі все впиралося лише у питання часу й практики. Той же Котляревський 1818 року написав українською «Наталку Полтавку», виявилося, що розмовною українською можна вичерпно писати про любов і страждання, а не лише про страви української кухні. До справи стрімко взялися поети-романтики.

Ну, а далі потік було не зупинити — Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, “Руська трійця”, Ольга Кобилянська. А ще Олена Пчілка, Іван Франко, Леся Українка, які не лише писали українською, але й зробили чимало перекладів українською з європейських мов, тим самим довівши, що її лексичний запас і синтаксична структура не поступаються багатством жодній іншій мові.

І найголовніше: нова українська мова зробила те, чого так боялися імперії, — об’єднала українських письменників, культурних, громадських та нечисленних політичних діячів, які жили по різні боки Дніпра у складі різних імперій, і створила вагому підставу говорити про українців як окрему націю, а Україну — як самостійну державу.

Джерело:  https://mezha.net/ua/mysli/nova-mova-kotliarevskoho-iak-eneida-zminyla-ukrainske-suspilstvo-impersku-polityku-i-perebih-istorii/