«Ти наше диво калинове…». Дмитро Білоус про рідну мову

Український поет, перекладач, літературний критик, громадський діяч Дмитро Білоус – це те унікальне явище, коли життя і творчість ішли не двома різними, навіть не паралельними дорогами, а начебто невід’ємно, органічно злиті.

Молодий душею, Дмитро Білоус увесь поривався у вир творчості і громадської діяльності. Він був ходячою енциклопедією, живим словником розгаданих приказок і прислів’їв, крилатих висловів, загадкових назв населених пунктів.

Попри культівсько-застійне глухоліття, попри будь-які складні кон’юнктурні перепади, він завжди безхитрісно, завзято і, навіть азартно служив українському Слову. (Правда, робив інколи вимушені реверанси «Жовтню» й «вождю»). Рідну мову він возвеличував, зокрема у збірках, які так і називалися –  «Слово!», «Хліб і слово», «Обережно: слово!».

Поступово щезали українські школи, якось несподівано упали тиражі українських видань. Мабуть, у ту пору такі люди, як Дмитро Білоус, видавалися багатьом філологічними диваками, надокучливими фанатиками. Та прийшов час, і питання мови сягнуло рівня глобальної політики. Нагромаджувані десятиліттями енергія, знання, спрага конкретної роботи врешті-решт знайшли благодатний вихід.

 «Не цуратися рідної мови, не забувати її – це так мало! Треба ще й плекати її, і правильно користуватися нею», – писав Дмитро Білоус.

Поет проніс щиру й трепетну любов до мови і до всього рідного крізь усе своє життя. Ця любов вихлюпнулась у неповторне поетичне слово. Книги «Диво калинове», «Чари барвінкові», «За Україну молюся», «Безцінний скарб» пронизані палким бажанням автора розкрити багатство нашої мови, допомогти зрозуміти гнучкість, витонченість її форм, роль у житті багатьох поколінь українців.

Свій талант Д. Білоус віддає прекрасній справі прилучення перш за все молодого читача до скарбів української мови. Його поезію, присвячену цим темам, Леонід Новиченко називає «філологічною», а почасти – і дидактично-прикладною, «Володимир Забаштанський» – «мовознавчими» книжками, Віктор Лупейко – «поетичним мовознавством» або «мовознавчою поезією».

Це літературне явище не вивчене в сучасному літературознавстві, хоча твори збірок введені до шкільних підручників, є настільними книгами для вчителів-словесників, окремі фрази стали крилатими виразами. Та й самі назви поетичних збірок Д. Білоуса  також стали крилатими виразами, що свідчить про влучність висловів, зосередження в них народної мудрості, глибокої образності, дотримання народнопоетичних традицій українського народу.

Поет багато уваги приділяв дітям, звертався до них, писав їм, бо твердо знав: якщо із дитинства, із юності вони рідною мовою спілкуватимуться, пишатимуться нею – тоді й виростуть справжніми патріотами і дбатимуть про Україну!

Збірка «Диво калинове» – головний твір письменника, який відзначено Державною премією ім. Т.Г.Шевченка у 1990 році. Тираж у 108 тисяч примірників миттєво щез із полиць книгарень. Це – збірка віршів для дітей молодшого і середнього шкільного віку. Книжка стала справжнім помічником учителям-словесникам. Вона образною поетичною формою пробуджує інтерес юних читачів до «механіки», структури нашої мови, до її таємничих глибин.

«Чари барвінкові» – це вже друга книжка поета про мелодику і секрети рідної мови! Як і попередня, вона розійшлася блискавично. І така популярність пояснювана тим, що поет дивовижно винахідливо й майстерно спілкується із читачем про серйозні речі, невимушено й дохідливо веде з ним діалог. Вірші, крутиголовки, скоромовки, загадки, шаради, смішинки – все однаково успішно працює на головне надзавдання – полонити, зачарувати, юного читача багатством і милозвучністю української мови.

В джерелах слова – душі криниця,

а рідна мова – як чарівниця.

Книга «Безцінний скарб» – це своєрідний підсумок «мовознавчої» поезії Д.Білоуса, яка вчить любити, плекати рідне слово, відчувати й пишатися своєю національною приналежністю, вивчати пракорені української мови і думати про майбутнє мови, нації, держави.

Дмитро Білоус дійсно був істинним служителем Слова і Мови! Знати материнську мову, необхідність кожному нести у своїй душі святе почуття любові і шани до рідної землі та її історії – таке було його моральне кредо, яке він прагнув передати у своїх творах наявним поколінням. У вірші «Коли забув ти рідну мову» розповідається про приїзд додому такого собі сучасного стихійного (а, може, й свідомого) національного нігіліста:

Не раді родичі обновам.

Чи ти об’ївся блекоти,

Що не своїм, не рідним словом

Із матір’ю говориш ти?

 Ти втратив корінь і основу,

Душею вилиняв дотла,

Бо ти зневажив рідну мову,

Ту, що земля тобі дала.

        Але особливою сторінкою у його творчості стала перекладацька діяльність. Він інтерпретував рідною українською твори білоруських, вірменських, азербайджанських та багатьох інших письменників. Проте особливою любов’ю стала сонячна Болгарія та її література.
        У той час, як окремі письменники перекладали з інших мов за допомогою так званих підрядників, Дмитро Білоус працював виключно з оригіналом.
        За більш як 40 років переклав твори десятків болгарських авторів, упорядкував двотомну антологію поезії, яку в Болгарії визнали найкращим закордонним виданням і удостоїли її перекладача найвищих нагород і титулів.
        Беручи до уваги численні заслуги письменника, все ж для рідної української культури він був і залишається насамперед садівником рідної мови – трепетним, дбайливим, уважним.

Дмитро Білоус понад два роки працював на радіо, вів цикл мовних передач «Слово про слово», часто брав участь і в телевізійних передачах «Живе слово». 

             Дмитро Білоус про українську мову

***

Через гори й долини

лине пісня з Посулля.

          Мова в ній калинова,

древа сонячна гілка,

серця тиха розмова,

калинова сопілка.

***

У мові – чари барвінкові,

аж сяють барви веселкові –

разки, вінки словосполучень,

прислів'їв, висловів і фраз…

У мові – чари барвінкові:

печаль і радість в ріднім слові.

Із ним і в пеклі ти і в раї.

І просто серце завмирає.

***

Ти постаєш в ясній обнові,

як пісня, линеш, рідне слово.

Ти наше диво калинове,

кохана материнська мово!

***

Коли забув ти рідну мову –

яка б та мова не була –

ти втратив корінь і основу,

ти обчухрав себе дотла.

***

В джерелах слова – душі криниця,

а рідна мова – як чарівниця.

***

Дорожи українською мовою,

Рідна мова – основа життя.

Хіба мати бува примусовою?

Непутящим бува дитя!

***

Уміло користуйся в мові

Скарбами золотими.

Полюбиш їх – усе з любові

Само до тебе йтиме.

***

Ти, рідна мово, – скарб від Бога ,

жива в народу на устах;

в майбутнє сонячна дорога

і наша гордість у світах.

***

Зникне десь одна єдина мова –

І уже гармонії нема.

***

Даруй словам одвічну силу,

дідівський золотий запас…

***

Нас кличе Україна-мати одвічну силу дарувати,

свій дух передавать словам…

***

Сяє мова перед світом

не позиченою,

свого слова рясноцвітом

закосиченою…

***

Народ – зодчий мови, мова – зодчий народу.

***

Мова – це пісня душі, покладена на слова.

***

Барвінку, зимолюбку, всезелен,

з-під снігу соки п’єш земні жаждиво.

Ти на землі цвітеш, як гобелен,

як наша мова – незбагненне диво.

***

Дорожи українською мовою,

шлях без неї – чужий полин.

Чи буває любов примусовою?

А от блудним буває син.