Вигук – це допоміжний інструмент, який допомагає візуалізувати одну з найбільш емоційних частин мови. На відміну від самостійних частин мови, вигуки не мають номінативної функції (не називають предмети), а на відміну від службових – не зв’язують слова в реченні.
Вигуки
виражають емоції та спонукання, не називаючи їх, а також відтворюють звуки
природи, тварин тощо: ой, ах, годі, агов, лишенько, киць-киць, тпру, дзень, кукуріку,
ш-ш-ш.
Вигуки в
мові виступають замінниками речень. Їхнє ж конкретне значення великою мірою
залежить від контексту, ситуації. Наприклад, візьмемо вигук ах:
Ах, що то яка пісня була! (Марко Вовчок) –
висловлює захоплення.
Ах, бідні коні, – зітхнула Ліда, – що ж вони
винні?
(М.
Коцюбинський) – виражає співчуття.
Ах, це ти, Любочко? (Леся Українка) – передає
несподіваність.
Ах, як тут темно! (М. Коцюбинський) – відтворює
почуття досади, невдоволення.
Вигуки
відрізняються від повнозначних слів тим, що не мають лексичного значення і
граматичних ознак, а від службових слів – тим, що не виконують властивих їм
службових функцій (поєднувати інші слова, надавати їм інших смислових відтінків
тощо).
Вигук не
виступає членом речення, але на місці самостійної частини мови він набуває
конкретного значення і виконує її синтаксичну роль.
За значенням
вигуки поділяються на емоційні, спонукальні, застиглі формули спілкування та
звуконаслідувальні слова.
1. Емоційні
вигуки виражають почуття, настрій, переживання, стан людини, її
ставлення до різних явищ дійсності: о,
ой, ох, ах, ех, ай, ух, ой лишенько, ой леле, ґвалт, тьху, тю, фу, цур йому, овва, от тобі й на, тим-то
й ба, слава Богу.
2. Спонукальні
вигуки виражають наказ, спонукання або служать засобом привернення
чиєїсь уваги, впливу на поведінку тварин: геть,
годі, ну, цить, тсс, гайда, ануте, анумо, гей, агей, агов, алло, но, вйо, соб,
цабе, тпру, гиля, агуш, а киш, киць-киць.
3. Застиглі
формули спілкування виражають привітання, пробачення, подяку,
побажання, прокльон, лайку тощо: добридень,
спасибі, до побачення, на добраніч, дякую, будь ласка, прошу, пробачте,
вибачте, даруйте, прощайте, щасливо, помагайбі, їй-богу, чорт би його взяв, хай
йому грець.
4. Звуконаслідувальні
слова відтворюють різні звуки природи, тварин, машин тощо: ку-ку, кру-кру, кукуріку, ках-ках-ках,
гав-гав, му-у-у, тьох-тьох-тюї, тік-так, дзень, брязь, бах, ш-ш-ш.
Правопис вигуків
Через дефіс
Вигуки, що
передають повторювані або протяжні звуки, пишуться через дефіс: ай-ай-ай, а-а-а, ну-ну, о-го-го,
агов-гов-гов, ха-ха-ха, киць-киць, ш-ш-ш, ку-ку, му-у-у, ня-а-ав, ф’ю-у-у.
Через дефіс
пишуться: їй-богу, їй-бо, їй-право,
ану-ну.
Разом
Вигуки, що не передають повторюваних чи протяжних звуків пишуться разом: леле, лелечко, цитьте, овва, кукуріку, кудкудак, бух, тарах, бабах тощо.
Увага! Якщо потрібно передати протяжність, то й ці вигуки пишуться через дефіс: тара-а-а-ах, бу-у-ух, баба-а-а-х.
Окремо
Усі складові частини пишуться окремо у вигуках: отим то й ба, до побачення, будь ласка, на добраніч, от тобі й на, оце так.
Розділові знаки при вигуках
1. Вигуки в реченні відокремлюють комами: Ах, як всього багато: неба, сонця, веселої зелені (М. Коцюбинський); Га, що тут? Ах, це ти, Любочко? (Леся Українка).
2. Коли вигук на початку речення вимовляється з окличною інтонацією, то після нього ставиться знак оклику, а перше слово після нього пишеться з великої букви: Ах! Пречудове це життя земне, жага безсмертності в могутній крові (М. Ундер); Леле! Вже обідать зась, вже не буде діла: добра юшка розлилась, тільки зашипіла (Д. Білоус); Ет! Сподіванки людські! (Марко Вовчок).
3. Якщо вигук уживається в кінці речення, то перед ним ставиться кома, а після нього той знак, якого вимагає зміст речення в цілому: Згинь, невільництво, геть! (П. Грабовський); Нічого не второпаю. От голова, га? (О. Довженко).
4. Коли вигук уживається в середині речення, то виділяється комами з обох боків: О, дайте грому, о, дайте зливи! – Нехай не сохнуть злотисті гриви (П. Тичина); Темна нічка, невидна, гей, осіння, холодна (Леся Українка).
Якщо вигук, який стоїть усередині речення, вимовляється з підсиленням, після нього ставимо знак оклику, а наступне слово пишемо з малої букви. Окличне слово в таких випадках може виділятися з обох боків за допомогою тире, якщо виконує функцію вставленої конструкції:
Всі, у кого серце вірне
Сонцю нашої весни,
Сійте зерно – гей! – добірне
В нерозмежені лани! (М. Рильський).
5. Не виділяються розділовими знаками вигуки на початку речення, якщо стоять перед особовим займенником, після якого йде звертання: Гей ви, зорі ясні, тихий місяцю мій, де ви бачили більше кохання? (В. Сосюра).
6. Вигуки о, ой, ах, що стоять перед звертанням і тісно з ним пов’язані інтонацією, виступають у ролі часток і комою не виділяються: Ой Іване, Іване Золотаренку! Що ти зробив, мій друже! (Марко Вовчок). Якщо ж о, ой, ах перед звертаннями виконують функцію вигуків, то кома ставиться: О, Марічко, як давно ми з тобою не бачились! (О. Воропай); Ой, господар-господарочку, Пусти в хату Маланочку (Нар. творчість).
7. Знак оклику ставиться й після вигуків, що виступають еквівалентами окличних речень: Гай, гай! Море, грай, реви, скелі ламай! (Т. Шевченко).
8. Вигуки, вжиті у значенні іменників, часто пишуться в лапках: І знов повторилось «ку-ку, ку-ку» на цілий білий світ
(П. Воронько).
Заміна іншомовних вигуків на українські відповідники
У
повсякденному мовленні українців дедалі частіше з’являються вигуки іншомовного
походження. Багато з них прийшли через кіно, телебачення та соціальні мережі й
поступово закріпилися в розмовній мові. Особливо часто в сучасному мовленні
можна почути вигуки «упс», «вау», «ам» та «ауч».
Водночас
українська мова має власні, питомі емоційні слова, які не поступаються за
виразністю. Мовознавці наголошують: використання українських відповідників
допомагає зберігати мовну самобутність і культуру спілкування.
Джерело: https://zno.if.ua/?p=2728
Коментарі
Дописати коментар