Сім років
тому Кабінет Міністрів України нарешті зробив те, чого українські мовознавці
чекали ще від початку проголошення незалежності, – затвердив нову редакцію Українського
правопису. Вона вже не була просякнутою совєтськими нормами й повертала до
вжитку частину питомих правил Скрипниківки – першого
соборного українського правопису.
Коротко про
історію українського правопису
Говорити про
історію українського правопису як про єдину історію доволі складно. Українські
землі були поділені між двома імперіями – Російською та Австро-Угорською. І
якщо в Галичині українці могли навчатися рідною мовою, а при Львівському
університеті діяв Руський інститут, то на Наддніпрянщині українська мова
потерпала від постійних заборон.
Попри це,
мовознавці по обидва боки кордону безперервно дискутували про те, яким же має
бути український правопис.
Письменники,
які прагнули писати живою українською мовою, шукали способів передати її
справжнє звучання, а не механічно копіювати старі книжні традиції. Саме тому
український алфавіт поступово змінювався.
У 1818 році
з’явилася літера «і», у 1837-му – «є», а також буквосполучення «йо» та «ьо», у
1873 році – «ї». Натомість літери «ъ», «ы» та «э»
поступово зникали.
Разом із
цими змінами виникали й нові правописні системи. Лише між 1798 і 1905 роками їх
можна нарахувати близько п’ятдесяти – від
індивідуальних експериментів окремих авторів до правописів, якими користувалися
тисячі людей.
Найвідоміші
серед них:
· правопис
Олексія Павловського;
· правопис
«Русалки Дністрової» (1837);
· Кулішівка
Пантелеймона Куліша;
· Драгоманівка,
створена київськими мовознавцями під проводом Павла Житецького за участі
Михайла Драгоманова;
· Желехівка
Євгена Желехівського.
Саме
«желехівка» стала однією з найважливіших сходинок у розвитку українського
правопису. Більшість принципів цього правопису, заснованих на фонетичному
принципі «пиши, як чуєш», живуть в українській мові й сьогодні.
Скрипниківка
17 січня
1918 року Центральна Рада видала «Головні
правила українського правопису». Вони ще не були повним правописним
кодексом, однак стали важливим кроком до унормування української мови. А уже 17
травня 1919 року Українська академія наук схвалила «Головніші правила
українського правопису». Це був перший академічний український правопис, який
став основою для всіх наступних редакцій.
Саме цей правопис успадкувала радянська влада після встановлення контролю над Україною. І тут виникла очевидна проблема: як проводити політику українізації, використовуючи правопис, створений ще за часів української державності?
Саме тому
тодішній народний комісар освіти Микола Скрипник вирішив скликати нову
правописну комісію. До її складу увійшли найавторитетніші мовознавці з усіх
українських земель – не лише з Наддніпрянщини, а й із Галичини, яка тоді
перебувала під владою Польщі. Саме так народився перший соборний український
правопис – той, що вперше поєднав мовні традиції Сходу
й Заходу України.
Над ним
працювали Агатангел Кримський, Олена Курило, Олекса Синявський, Євген Тимченко,
Всеволод Ганцов, Леонід Булаховський, Микола Грунський, Григорій Голоскевич та
багато інших українських мовознавців. До роботи долучилися й письменники та
діячі культури: Майк Йогансен, Сергій Єфремов, Микола Хвильовий, Михайло
Яловий.
Доля
більшості з них трагічна. Одних розстріляли, інших заслали до таборів, ще інші
загинули у в’язницях. Майже все
покоління людей, яке створювало українську мовну норму, сталінський режим
фізично знищив.
1929 року
новий правопис офіційно надрукували й запровадили в усіх школах та видавництвах
УРСР. Заради мовної єдності Наукове товариство імені Шевченка у Львові також
ухвалило використовувати його в Галичині. Саме тому цей правопис називають
першим соборним українським правописом.
Його знають
під кількома назвами. Найчастіше – Скрипниківка або Харківський правопис, адже його ухвалили
саме в Харкові. Ще одна назва – правопис Голоскевича. Саме Григорій Голоскевич уклав перший
«Правописний словник», побудований на нормах Скрипниківки.
Згортання
українізації та інші совєтські новотвори
Із приходом
до влади Сталіна політика українізації почала згортатися. Спочатку це були
поодинокі звільнення людей, які її підтримували. Але дуже швидко все переросло
в масштабну кампанію проти української культури.
1930 року
радянська влада сфабрикувала справу так званої «Спілки визволення України». Під
приводом боротьби з вигаданою антирадянською організацією почалися масові
арешти української інтелігенції. Після цього більшовики взялися і за мову.
Правопис Скрипниківки оголосили «націоналістичним» і таким, що нібито відриває
українську мову від російської.
Скрипника
офіційно оголосили українським націоналістом, одним із головних «винуватців», який
на той час займав посаду народного
комісара освіти. Після публічної кампанії цькування Скрипника усунули з цієї посади.
Розуміючи, що арешт і показовий процес – лише питання часу, він покінчив життя
самогубством.
Після усунення Скрипника та знищення більшості мовознавців, які працювали над правописом 1928 року, його почали переписувати вже зовсім інші люди. Керували цим процесом Павло Постишев та Андрій Хвиля – ті самі діячі, яких сьогодні ми знаємо і як організаторів Голодомору.
Андрій Хвиля (ліворуч) і Павло Постишев (праворуч)
Уже за кілька місяців, у 1933 році, ухвалили новий правопис. Його передмова починалася зі звинувачень на адресу Скрипниківки. Попередній правопис називали таким, що нібито орієнтував українську мову на польську й чеську культури та відривав її від «мови братнього народу».
Новий
правопис почав прибирати майже все, що відрізняло українську мову від
російської. Саме тоді:
· вилучили
літеру «ґ»;
· фактично
заборонили кличний відмінок;
· змінили
написання багатьох іншомовних слів;
· почали
витісняти питомі українські слова російськими відповідниками;
·
максимально наблизили український правопис до російського.
Наприклад,
слова «матеріяльний» і «проєкт» перетворилися на «матеріальний» і «проект». «Етер»
став «ефіром», «анатема» – «анафемою». Такі зміни не були природним розвитком
мови. Вони були політичним рішенням.
У 1937 році репресії дісталися й Інституту
мовознавства. Більшість його працівників розстріляли або заслали до таборів.
Саме тоді українське мовознавство фактично втратило покоління людей, які могли
б розвивати його далі.
Фактично
йшлося вже не просто про зміну окремих правил. Українську мову намагалися
представити як різновид російської, а не як окрему слов’янську мову зі своєю
традицією. Здійснити цей задум повністю не вдалося – почалася
Друга світова війна.
Проте після
війни правопис знову переглянули. 1945 року ухвалили нову редакцію, яка
фактично й стала основою того правопису, яким ми користувалися аж до 2019 року.
Лише
наприкінці 1980-х почали повертати те, що свого часу забрали з політичних
причин. У 1989 році до української абетки повернули літеру «ґ» та відновили
повноцінне вживання кличного відмінка. 1999 року під керівництвом мовознавця
Василя Німчука підготували новий проєкт правопису. Він повертав чимало норм
Скрипниківки, водночас адаптуючи їх до сучасної української мови.
Але цей проєкт так і не затвердили. Одним із найпослідовніших його критиків був Віталій Русанівський. Він стверджував, що мова вже змінилася, люди звикли до чинного правопису, а масштабні зміни коштуватимуть державі занадто дорого.
Що сталося
далі
2019 року
Україна нарешті отримала нову редакцію правопису. І тут історія повторилася:
навколо нього знову спалахнули суперечки. Одні казали, що зміни давно назріли,
інші – що все це зайве і лише заплутає людей. Якщо чесно, критика
подекуди була справедливою. Наприклад, дивно, що правописну комісію очолював
доктор економічних наук, а не мовознавець. Крім того, нова редакція так і не
повернула багато норм Скрипниківки, хоча мала для цього всі підстави.
Натомість
укладачі обрали компроміс. Саме тому сьогодні ми маємо варіантні форми: «етер»
й «ефір», «авдиторія» й «аудиторія», а також низку інших слів, для яких
правопис дозволяє кілька варіантів.
Багатьох це
дратує, але насправді саме так працюють мовні реформи. Спочатку правопис
допускає співіснування кількох норм, а вже згодом сама мовна практика показує,
яка з них приживеться. Тож варіантність – це не вада
нового правопису, а спосіб поступово змінювати мовну норму без різких рухів.
Історія
історією, але більшість людей цікавить інше: навіщо взагалі потрібні ці зміни? Ці зміни не виникли на порожньому місці й
точно не були чиєюсь забаганкою. Майже кожне правило, яке сьогодні викликає
суперечки, має свою історію — і часто вона починається задовго до радянського
часу.
Отже, сперечатися
про правопис – справді майже національний спорт. Але,
мабуть, варто залишити ці суперечки мовознавцям. Ми ж не приходимо до хірурга
пояснювати, як правильно оперувати.
Краще
витратити кілька хвилин і розібратися, звідки взялися ті чи інші норми. Бо
наступного разу, коли хтось скаже: «Яка
різниця?», варто згадати одну просту річ. Якби різниці справді не було,
українську мову не забороняли б десятиліттями, правопис не переписували б під
російські норми, а мовознавців не розстрілювали б лише за те, що вони
відстоювали право українців писати своєю мовою.
Правопис для
мови – як Конституція для держави. Він має бути послідовним, логічним і
спиратися на власну традицію, а не на політичну кон’юнктуру.
Джерело: https://lyuk.media/city/kharkiv-orthography/
Коментарі
Дописати коментар